П`ятниця, 18.08.2017, 22:58
Вітаю Вас Гість | RSS

Загальноосвітня школа І-ІІ ступеня с.Скірче

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

Історія села

                         Село моє для мене ти єдине, для мене ти – найкраще на Землі

     За 30 км на північний схід від районного центру – міста Горохова, за 10 км  від магістралі Луцьк – Львів і за 15 км від залізничної станції Сенкевичівка у розлогій долині розташувалось село Скірче.

     Село Скірче підпорядковується Скірченській сільській раді Горохівського району Волинської області. Розташоване село у північно – східній частині Горохівського району. Межує із селами Жуківець, Воютин, Мирне, Бережанка Горохівського району та Воютин, Чорний Ліс Луцького району.

     Розташоване село у долині, через яку протікає безіменна річка – притока Чорногузки. У центрі села дзеркальним плесом виблискує два ставки. Протяжність села з заходу на схід – 3 км, з півночі на південь – 1,5 км.

     Село Скірче, за розповідями археологів Ленінградського археологічного інституту, які проводили розкопки на території села в 50-х роках ХХ століття, виникло  в першій половині ХІІІ ст. серед дрімучих лісів на березі безіменної річки Чорногузки. 

     Через сусідні села ( Воютин, Білостік і селище Торчин) проходив шлях, по якому татарські орди прямували по Волині і далі на Польщу. І по сьогоднішній день народ називає цей шлях «Татарським». Під час нашестя татаро-монгол на Галицько – Волинське князівство населення тікало в дрімучі ліси. 

     У вигідному для проживання і ведення господарства місці люди почали розкорчовувати ліс і будувати житло. І село тоді називали Скорче, Скарче, Скурче. 

     На території села знайдено кам’яні знаряддя праці (шкребачки, молотки, сокири) , які є свідченням того, що село виникло значно раніше.

     Про походження назви села є ще одна версія – «Скіри» - «литовці».Імовірно, назва села і виникнення його пов'язане з періодом, коли Волинь була під владою Литви.

     «Скірче – село над протокою річки Полонка. Повіт Луцький на пограниччю повіту Володимирського при дорозі із Садова до Бискупич. Те село в прекрасному місці. В ньому церква, костел, побудований у 1803 році за турботами багатого господаря Загорського, а висвячений у 1809 році єпіскопом Підгородинським, і 725 католицьких віруючих, і каплиця в селі Ватин. Дата заснування первісної святині 10 квітня 1609 року, засновник Ян Чарлецький з Чарукова – підкоморій Луцький. Чарлецький  - господар села. Від Чарлецьких  Скірче перейшло у 1690 році до Пілавітів Потоцьких. В половині ХVІІІ ст. по смерті Міхала Потоцького – воєводи Волинського, Скірче отримав старший його син Фелікс. Пізніше Скірче – власність Каштеляна Накельського (ХVІІІ ст.),на початку ХІХ ст. – Нагорського.»

                                                               «Словник географічного Королівства польського», том 10, стор.739, Варшава, 1889 р.

     «Під роком 1577 Скурче (Скірче) згадується як досить значне село. Маєток пані Львови Вільгорської. Село мало 40 димів (240 чоловік населення).» З кожного диму того року взяли податку по 20 гроші. 16 родин мали огороди – податок по 2 гроші. Був млин  - податок  24 гроші.

                                                               Географічна статистика, том 8,стор. 51, Варшава,1889 р.

     «Скорче – власність пані Миколаєвої Гарлінської – дружини підкоморія Луцького. Село мало димів – 29, огородів – 16, коморників – 15. Два млини, один піп.  В селі виявлено курган тшинецько–комарівської культури (15 – 11 ст. до  н.е.) розкопаний у 1892 р. Виявлено скриньку з камяних плит, 2 браслети, перстні, камяні вістря списа».

     В селі жили крім селян, кріпаків 174, двоє бояр, один коваль один швець і два кушніри.

     У східній частині села Скірче знаходиться городище, а на захід від нього відкрите селище. На обох пам’ятках виявлено культурний шар часів Древньої Русі».

                                                              Повідомлення Є. І. Тимофеєва. Давньоруські археологічні памятки на території західних областей                                                                      УРСР, Київ 1957р.

     «Скурче Луцького повіту Чаруківської волості, 33 км від Луцька, над притокою р. Полонки, на пограниччі з Володимирським повітом, на південний захід від містечка Торчин.

     В кінці ХІХ ст. було 157 домів і 899 жителів, дерев’яна церква з ХVІІІ століття, католицький костел, початкова школа, 2 млини.

     У ХVІІІ ст. село належало до гр. Потоцьких, а за переписом 1911 р. 921 десятин належали до Красицьких.

     На городищі с. Скурче був знайдений скриньковий ,з камінних плит, гріб, в ньому людський кістяк, а при ньому 2 бронзові нараменники (бронзалети)».

                                                                В. Антонович, Труди 11 Арх. З’їзду 1901 р. Видано Вінніпег, 1986р. – Канада.

     В селі є «козацька могила». За розповідями старожилів, вона є свідченням того, що в нашій місцевості велися бої між козакама і польською шляхтою.

     Знайдено в урочищі «Ступник» кам’яні ядра, в інших місцях під  час будівництва знайдено керамічні вироби (глечик, виготовлений не на гончарному крузі).

     У селі є пам’ятка архітектури – церква, збудована у 1756 році, названа ім’ям Миколи Чудотворця.

     У 1797 році до церкви приписано 62 двори, 453 парафіяни.

     У 1892 році була приписана Георгіївська церква села Бискупичі, однокласне народне училище.

     «У с. Скурче є однокласне народне училище, відкрите у 1875 році, нова красива будівля побудована у 1909 р. Будівництвом керував підрядчик Ходоров, працювали місцеві майстри.

     Плата вчителю - 350 рублів на рік, а законоучителю - 80 рублів на рік.

     Навчається 50 хлопчиків і 20 дівчаток. Учитель Дмитро Осипович Голдоєвич (син попа з Чарукова) закінчив Волинську духовну семінарію, законоучитель – місцевий священник.

     Для навчальних потреб школи виділено 2 десятини землі і 2 десятини – для особистого користування вчителя.  /Архівні матеріали /   

     Дворянка Анелія Топольницька орендувала 470 десятин землі, селянин Валентин  Ватрос – 106 десятин.

     У 1911 році 921 десятина належала Красицьким.

     За часів кріпосного права село належало графу Пражновському, пізніше -  Красіцькому, Попелю, який продав його пану Претаткевичу напередодні 1939 року.

     Колишні поміщицькі економії називалися «Огніско», «Маєток», «Калиновець»,  «Мотишів». 

     До 1939 року в селі було 2500 га землі. Поміщик мав – 500 га, заможні селяни: Павлов – 21 га, Яковлюк – 28 га, середняки і бідняки мали по 1– 3,5 га.

     У памяті селян збереглися спогади про те, що село було поділене на колонії (хутори): Базилія, Лобачівка, Суховоля, Клин, Вигін, Куток, Ступник, Калиновець, Мотишів, Трахт. Деякі з них зникли: Мотишів, Калиновець, Загая, Лозини, Замогилля, Завітріччя. А деякі назви вулиць залишились і по сьогоднішній день.

     У південно – західній частині села був ліс. У центрі  села – два ставки: Базилійський та Суховільський.

     Під час Першої світової війни село зазнало значних руйнувань.

     У 1925 році у Скірчі проживало 1021 чол. З них: 817 чол. – українці, 204 чол. – поляки. У школі навчалось 107 учнів (поляків – 74, українців – 33). До школи ходили тільки ті діти з сім’ї, які мали що взути та одягнути. Для зарахування дітей до школи всі батьки писали «Декларацію…», в якій вказували національність і висловлювали бажання, якою мовою навчати. Українці писали «українська», а поляки – «польська».

     В 1928 році в селі був створений партійний осередок КПЗУ. Його членами були Годик Панас, Палейко Герасим, Кардаш Антон…

     Влітку 1930 року широко розгорнувся селянський рух на Волині. Цим рухом було охоплено 150 сіл і 18 повітів. Особливо відомим був страйк селян-бідняків у фільварку Претаткевича.

     Нестерпним було життя селян, коли в Скірчі придбав маєток пан  Претаткевич, який примушував людей  працювати до «сьомого поту», а платив за роботу мізерні гроші. За найменшу провину жорстоко карав.

     З архівних даних дізнаємося, що 21 липня 1930 року в маєтку Претаткевича Михайла застрайкувала частина робітників, а частина пішла на роботу. Тоді страйкарі пішли на поле і примусили селян приєднатись до страйку. Страйкарі перешкоджали працювати найнятим робітникам з Полісся.

     З серпня 1930 року знову зібрався натовп людей і рушив до садиби маєтку, де відпочивали найняті робітники, закликаючи їх приєднатися до страйку і погрожуючи в разі відмови.

     Було обрано страйковий комітет, куди ввійшли Палейко Г.А., Ковальчук В.Ф., Кардаш А.В. та інші. Страйкарі висунули вимоги збільшити зарплату, скоротити робочий день. Але поміщик відмовився від переговорів і відкинув вимоги страйкуючих.

     Страйк, що відбувся в липні – серпні 1930 року, мав деякий успіх і показав силу у згуртованості.

     У вересні 1939 року скірчанці радо вітали свою визволительку Червону Армію. Село звільнилось від польської окупації. Почали обиратись місцеві органи влади. У вересні 1939 року в селі було створено Скірченську сільську раду – голова Кравченко Василь. Поміщик і осадники повтікали у 1939 році, а їх землі було конфісковано і передано селянам.

     У 1940 році було створено колгосп імені Сталіна. Ініціатором створення колгоспу були Кривошея Андрій, Палейко Герасим, Кардаш Антон та інші. Першими подали заяву в артіль Максим Сегет та його син Кіндрат, Микола Сегет та інші малоземельні та безземельні селяни.

     Першим головою артілі був обраний Михайло Сухецький.

     Радянська влада запроваджувала нові порядки. Серед перетворень було відновлення роботи українських шкіл, запровадження безкоштовного навчання та медичного обслуговування.

     Здавалося , ніщо не віщувало біди. Але тепла ніч 22 червня 1941 року була перервана гулом німецьких літаків. Фашистська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Україна першою прийняла удар фашистів.

     Всі (від малого до старого) піднялися на боротьбу з ворогом. І знову в Україні з’явилися нові господарі з новими порядками.

     Село Скірче було окуповане 24 червня 1941 року, а визволене військами Радянської Армії в липні 1944 року. На місці колгоспного двору було створено німецький фільварок. Сюди зганяли на роботу всіх жителів села. Знову почалась для селян каторга. Вони мусили працювати на ненависних фашистів. В селян забирали корів, свиней, зганяли на фільварок. Вони не зважали на те,що плачуть малі діти.

     У квітні 1942 року, коли людей зігнали на роботу, німці зачитали список молодих жінок і дівчат. Ніхто не знав, що буде. Під'їхали підводи, вимощені сіном. Привели ще під конвоєм Шостака Івана Силовича, Шахневича Івана Павловича, Максимчука Степана Романовича (хлопцям було  по 18 -19 років) і наказали всім сідати на підводи. І лише тоді повідомили, що їх відправляють на роботу в Німеччину. Тих, хто спробує втекти, розстріляють, вб'ють всіх рідних і спалять хати. Не дозволили попрощатись з рідними таким жителям села: Шульгач Софії, Волощук Надії, Сегет Ользі, Бучко Вірі, Черняк Теклі, Осипович Ганні, Яблончук Олександрі, Коровайчук Галині, Поліщук Марії… Зі спогадів цих людей стало відомо, що відвезли їх у Сенкевичівку, а там погрузили у товарні вагони і повезли у Німеччину.

     Фашисти жорстоко розправлялися з тими , хто не підкорявся їм. Вони спалювали хати, били нагайками. Багато жителів села було безневинно покарано. Ніхто не знав, що його чекає в найближчий час. А ще все ускладнювалось тим, що управляв фільварком місцевий німець Шмідт. Він добре знав жителів села і їх ненависть до фашистів. За найменший опір жорстоко карав.

     З 29 січня по 11 лютого 1944 року здійснювалася Ровенсько – Луцька операція, в якій визволені Ровно і Луцьк.

     Тоді ж у лютому одна із частин 3 гвардійської армії вступила в Скірче і розмістилась на західному схилі долини, яка розділяє село на дві частини. В травні цю частину змінив 979 стрілковий полк, який займав оборону в селі Скірче, а 253 стрілкова дивізія Воютин – Скірче – Блудів (Мирне). 

     Командний  пункт 979 стрілкового полку знаходився в одному з будинків села Чорний Ліс, спостережний пункт розміщувався біля будинку Черняка Федора,а сам пункт – Черняка Дмитра.

     Позиції 120 млн. мінометної батареї розміщувалися в долині на воютинських полях,зліва від дороги (чеського кладовища). Командував батареєю старший лейтенант Рюмін. 12 липня 979 полк передислокувався лівіше, тобто між Скірчем і Гороховом і перейшов у наступ.

     В операції, яка називалась « Львівсько – Сандомирська » був визволений Горохівський район. В цьому прориві приймало участь 12 дивізій і в тому числі    253-тя – командир Безін Єфим Васильович, Герой Радяннського Союзу, Гвардії Генерал-майор.

     Останні залпи затихли в селі Скірче 13 липня 1944 року. Село було повністю знищено. Знищено було церкву, польський костел. Відступаючи, німці захоплювали жителів села ( і дорослих, і дітей ) та відправляли в Німеччину. Це сім'ї  Чихурської, Степаниди, Коровайчук Катерини, Галецького Олександра, Голодюка Омеляна, Панасюк Варвари, Кардаша Юстина, Яблончук Саломії, Мельничука Остапа. Така ж доля спіткала Красенко Катерину, Семенюк Варвару, Галецьку Марію.

     До 1944 року  в селі проживали поляки, чехи, євреї. Свідченням цього є чеське кладовище у східній частині села та польське кладовище у центрі села. Разом з українцями проживало 76 польських родин, які мешкали на різних хуторах.

     Мужньо боролися на фронтах Великої Вітчизняної війни десятки  скірченців. Серед них :

  1. Васюрина Петро Зінович,
  2. Корнійчук Григорій Михайлович,
  3. Кухарук Павло Тимофійович,
  4. Ксендзук Сильвестр Микитович,
  5. Кардаш Ананій Васильович,
  6. Кондратюк Марко Власович,
  7. Лобода Володимир Микитович,
  8. Москалюк Матвій Леонтійович,
  9. Мельничук Василь Іванович,
  10. Москалюк Семен Дем’янович,
  11. Найчук Дмитро Федорович,
  12. Пирожко Степан Павлович,
  13. Панасюк Дмитро Антонович,
  14. Пекний Степан Степанович,
  15. Пекний Георгій Степанович,
  16. Смоляр Олександр Федорович,
  17. Сегет Павло Миколайович,
  18. Сас Іван Гнатович,
  19. Сегет Кіндрат Максимович,
  20. Хамулка Олександр Карпович,
  21. Чихурський Микола Андрійович,
  22. Місько Іван Ульянович,
  23. Чайка Володимир Сидорович,
  24. Льода Борис Михайлович,
  25. Карпович Олексій Михайлович,
  26. Мозолюк Микола Миронович

     А скільки  наших односельчан полягли на полі бою, не повернулись додому.  Не забули своїх героїв-воїнів наші односельчани. Золотими літерами вписані їх прізвища та імена в книзі «Вічної слави». В знак пам’яті про них у селі  в квітні 1985 року побудовано Обеліск Слави.

     Уламки повалених і спалених будинків, городи, пориті окопами, навіювали страх на біженців, які вертались з усіх кінців.

     Люди відбудовували свої домівки, відремонтовували колгоспний інвентар, будували тваринницькі приміщення. Нелегко було. Не було техніки, не вистачало робочої сили. Та, не зважаючи на все це, життя в селі вирувало. 12 жовтня 1947 р. Андрій Кривошея, Микола Бутра, Василь Ковальчук і ще 57 чоловік відновили колгосп ім. Сталіна. У різні  роки головами колгоспів були Сухецький М. А., Кривошея Андрій. Пізніше колгосп був об'єднаний із колгоспом ім.Кірова с. Бережанки, роз'єднаний на початку 50-х років і називається ім. Меленкова, а з 1956 по 1962 р. - «40-річчя Жовтня». З 1962 року – колгосп «Жовтень». Керували в цей час  колгоспом Савченко, Хом'юк В. М., Солоненко А. М., Мартинюк І. О., Мазяр С. С., Гладун З. М.

     Ще батьки воювали  на фонтах війни, приміщення школи не було відремонтоване після страшної бурі, а маленькі скірчани прийшли сюди, щоб здобувати знання. Працювати школа почала  1 вересня 1944 року.Це була початкова школа. Вчителем тоді працював Молько Іван Григорович. Старші діти навчались у школі с. Бережанки.

     Жителі села створили будівельну бригаду, яка день за днем перетворювала руїни в село, окопи – на вулиці. В селі будували житлові будинки, господарські будинки колгоспу: корівники, свинарники, комори, конюшню, майстерню, кузню. Побудовано клуб, приміщення сільської ради.

     Та є в історії Скірча події, при спогадах про які кров холоне в жилах, серця загоряються ненавистю та прокляттям. Серед них – трагедія, що трапилася 25 січня 1948 року.

     Того вечора скірченці запальні до пісень, музики, веселощів, жартів, зібрались у сільському клубі. Учасники художньої самодіяльності  підготували для односельчан виставу. Зал зачаровано вслухався у кожне слово, жив сценою. Та раптом... постріл. За ним – другий, третій… У клубі, де ще тільки що люди жили радістю, було вбито голову сільради Степана Кривошею, його жінку й батька, Дениса Москалюка, Федота Яблончука, Тимофія Москалюка, Павла Ковальчука, тяжко поранено Миколу Квашка. А темряву цілу ніч лизали вогняні язики від підпалених хат сільських активістів.

     Але, які б випробування не випадали на долю скірченців, нове життя давало буйні сходи.

     Змінилось село у післявоєнний період. Оновлювалось, омолоджувалось кожного року жителі села справляли новосілля.

     З 1953 року в селі почала діяти семирічна школа. Випускники школи продовжували навчання в середній школі села Мирне. Багато молоді залишалось працювати у рідному селі.

     В середині 60-х років проводилась електрифікація села.

     Високих темпів розвитку набуває багатогалузеве сільське господарство. Успішно розвивається і рослинництво, і тваринництво. На родючих чорноземах трудівники господарства вирощують зернові культури, цукрові буряки, картоплю, овочі. Розвиваються такі галузі тваринництва: скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво.

     У 1991 році колгосп «Жовтень» перейменовано у СВК «Скірче». Керівниками господарства у 90-ті роки були: Андрійчук Л.О., Луцюк М. І., Шевчук І. П., Франчук В. Д. Кожен з керівників докладав зусиль у розвиток господарства.

     А які працьовиті люди живуть у Скірчі! Багато із них відзначені високими державними  нагородами.

     Орденом Трудової Слави ІІІ ст. нагороджена Пристойна Г.Г. (Указ Президії Верховної Ради УРСР від 24 грудня 1974 р.). Цього року в колгоспі зібрано і здано державі понад план цукрових буряків. Голова колгоспу «Жовтень» Солоненко А.М. нагороджений орденом «Знак Пошани».

     Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 14 лютого 1975 року орденами Трудового Червонного Прапора нагороджені механізатори Кардаш Р.В. та Лаврентьєв Б.М.

     Ювілейними медаллями «За доблесний труд» 2 квітня 1970 року нагороджені: механізатори Голодюк М.Н., Шевко В.Ф., тваринники Огородник Ф.С., Рожило Т.Д.

     У 1974 році побудоване нове приміщення школи, а в 1978 році зроблено добудову. В ті роки навчалось більш ніж 100 учнів. Випускники школи продовжували навчання в середній школі, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах. Частина із них поверталася до рідної домівки дипломованими спеціалістами: агрономи, ветлікарі, бухгалтери,вчителі. Частина працює механізаторами, тваринниками. А частина молоді шукала роботу у місті.

     У 1965 році побудоване нове приміщення сільської ради. У 80-ті роки до Скірченської сільської ради входило 4 населені пункти: Скірче, Жуківець, Ватин, Ватинець. А з травня 1991 року – тільки Скірче та Жуківець. У різні роки головами сільських рад були Кардаш Г.Г., Осіпович Б.В. (1962 – 1968 рр.), Ящук М.І. (1968 – 1986 рр.), Лизун М.П.(1986 – 2006рр.). У 2006 році громада села обрала сільським головою Чехурського Я.С.

     Сьогодні ми живемо у вільній незалежній Україні, відроджується духовність нашого народу. У кожному селі та місті будуються та реставруються вже збудовані храми, а церковні дзвони щонеділі і в свята кличуть кожного християнина на службу Божу.

     Побудовано нову церкву і в нашому селі. Силами місцевих жителів побудовано святиню в Скірчі у 1992 році.

     На початку 90-х років всі вулиці села асфальтовані.

     Сьогодні село Скірче – це 1506,9 га землі, 157 дворів, 474 чоловік населення (дані станом на 01.01.2009 року).

     У селі працює школа, фельдшерсько-акушерський пункт, поштове відділення, бібліотека, клуб, сільська рада, дві торгівельні точки.

     Діти навчаються у  загальноосвітній школі І –ІІ ступеня. Після закінчення 9-го класу продовжують навчання у середній школі села Воютин Луцького району, професійних училищах, технікумах, коледжах, вищих навчальних закладах І – ІІ та ІІІ – ІV рівнів акредитації, працюють у сільському господарстві. Відбувається реформування сільського господарства. З березня 2001 року землі СВК «Скірче» орендує СГПП «Дружба» Луцького району (директор Здрилюк Б.В., а з листопада 2001 року Здрилюк В.С.), розвивається фермерство, працюють одноосібники.

     На полях працює нова вітчизняна та закордонна техніка. Покращуються умови праці тваринників. Господарство спеціалізується на вирощуванні зернових культур та розведенні скотарства та свинарства.

     Поліпшується добробут людей. У кожній оселі є телевізор, холодильник. У багатьох в сім'ях є автомобілі, мотоцикли. Вже й комп'ютери прийшли у деякі наші оселі. А для успішного ведення власного господарства – надійна робоча сила,  техніка : коні, трактори, комбайни, вантажні автомобілі.

     Визначною подією було 22 травня 2008 року, коли на околиці села спалахнув газовий факел, а в будинки скірченців голубе паливо надійшло 7 листопада 2008 року.

     Новий вигляд має село. Новими думками живуть його жителі.     

Пошук
Календар
«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Друзі сайту

Copyright MyCorp © 2017
Створити безкоштовний сайт на uCoz