ІДЕЇ ВАСИЛЯ СУХОМЛИНСЬКОГО І СУЧАСНІСТЬ

Ми є свідками входження людства в нову цивілізацію, в епоху становлення глобального світу, в якому невпинно розширюються взаємозв’язки і взаємозалежність індивідів, держав, націй, інтенсивно формуються планетарний інформаційний простір, трансконтинентальний ринок капіталів, товарів, робочої сили, активізується техногенний вплив на природне середовище, ускладнюються етнічні й міжконфесійні зв’язки та відносини. Усе це утворює принципово нову науково-технологічну, соціальну і культурну основу суспільного буття, коли визначальними стають інтелект та освіта, які перетворюють сучасне суспільство на суспільство знань. Знання, розум, мислення через науку і творчу діяльність проникають в таїни живої і неживої природи, відкривають нові енергії та можливості людини, чим зумовлюють нові, несподівані за інноваційним змістом стратегії розвитку соціального буття, але разом з тим і проблеми та виклики.

Одним із головних викликів нашого часу є самоідентефікація в широкому й вузькому розумінні і як наслідок — всезагальне звернення до різних вимірів далекого й близького минулого, яке сьогодні постає певним камертоном пошуку стратегій майбутнього, чинником самопізнання, складником нашої ментальності. У сучасний політичний і особливо культурний науковий дискурс увійшла та історія, що співзвучна проблемам сьогодення, віддзеркалює в собі гострі й невирішені питання буття, культури, освіти.

До минулого, яке пов’язане із сьогоденням тисячами зв’язків, із яким Україна рухається у майбутнє, належить і постать Василя Олександровича Сухомлинського — учителя, гуманіста, творця.

В. О. Сухомлинський значно обігнав свій час і зумів продемонструвати зразки педагогічної мудрості, які мають велике значення не тільки для практики сьогодення, а й для сучасної педагогічної науки. Його ідеї відповідають загальноцивілізаційним тенденціям розвитку, що все більше утверджуються і в Україні. Одна з них — це ідея особистісного підходу до організації навчання і виховання, загалом до роботи з дітьми та молодими людьми.

Особистісний розвиток людини є основним показником ступеня розвитку того чи іншого суспільства. Це також основний важіль подальшого розвитку, тому що в умовах сучасного життя, в умовах тих технологій, які вже є або які ще прийдуть, в умовах складнощів, пов’язаних із зростанням цілісного світу, коли в значній мірі громадянин будь-якої країни стає громадянином світу і повинен спілкуватися практично з усім світом, в цих умовах тільки людина, яка максимально пізнає себе, саморозвинена, буде мати можливість успішно реалізуватися в житті. Тільки така людина зможе стати повноцінним громадянином своєї країни, тільки така людина, з одного боку, може бути сама щасливою, а з іншого, — сприяти найбільш ефективному розвитку суспільства. Це стає безумовною аксіомою.

Коли ми говоримо про національну ідею, громадянськість, толерантність, інші ідеологеми, що об’єднують українське суспільство, то саме ідея розвитку особистості, розвитку людини повинна стати основною складовою державної ідеології, саме вона може об’єднати все українське суспільство. Через історичні обставини для України ідея особистісного розвитку тим більш важлива, що спочатку панували багатовікові традиції общинності, потім десятилітні традиції суспільства, яке можна назвати суспільством тоталітаристської колективності, коли колективістські начала часто абсолютизувались. Це призводило іноді до деіндивідуалізації особистості, до того, що вона не могла бути самостійною в суспільному житті. Ми й зараз відчуваємо у нашому суспільному розвитку, що далеко не всі люди можуть аналізувати процеси і явища, які відбуваються навколо. Тому особистісний розвиток людини, громадянина України стає передумовою ефективного суспільного розвитку, побудови міцної держави.

Наступна теза, на якій хотілось би зупинитись у зв’язку із педагогічною спадщиною В. О. Сухомлинського — це постать учителя, педагога. Він і в своїх творах, і в своєму особистому житті утверджував образ учителя, якого і сьогодні чекає Україна. Адже учитель — не тільки носій „компетентностей”, регулятор „інтерактивності”, вузький професіо-нал-предметник, а й професіонал у високому розумінні цього слова. Він не може бути і в принципі не є (маю на увазі гарного вчителя) абсолютним носієм знань. Він має бути людиною, яка супроводжує процес самопізнання і саморозвитку дитини, скеровує й динамізує його відповідно до конкретних сутнісних задатків кожного школяра, учить їх учитися, застосовувати здобуті знання та інформацію.

Важливою компетентністю вчителя є готовність, викладаючи конкретний предмет, органічно поєднувати навчальний і виховний процес, адже це найважливіша діяльність, що сприяє цілеспрямованому розвитку особистості.

Учитель також має бути підготовленним до сучасної соціальної ролі — виховувати людину, ефективну в національному і глобальному просторі. Тому акцент зміщується на формування самодостатньої людини, на перехід від авторитарної до толерантної педагогіки, на надання всьому процесу суб’єктної взаємодії з учнем конструктивно-позитивного змісту.

Говорячи про нову соціальну роль учителя, говоримо також і про значущість його морально-етичного образу. Ми повинні піднести значення моральних цінностей у нашому суспільстві, допомогти вчителеві у вихованні підростаючого покоління, виховувати власним прикладом, демонструючи високі взірці моральності, позитивності, толерантності, але також і принциповості, відданості високим ідеям та ідеалам.

Наступна ідея, яка червоною ниткою проходить через теоретичні пошуки і вчительську практику В. О. Сухомлинського — це ідея розви-вального навчання. Це одна із ідей, значення якої актуальне в будь-яку епоху, але підкреслимо, що сьогодні воно, як ніколи, велике, а в майбутньому буде ще більш важливим. У сучасних умовах чимало людей не встигають за змінами, що відбуваються, і здебільшого тому, що навчання не є орієнтованим на постійний розвиток особистості, на її вміння постійно вчитися і розвиватися — і після закінчення школи, і після закінчення професійного формального навчання. Динамізм суспільних змін настільки високий в останні десятиліття, що веде до швидких і суттєвих змін в освіті. Досить згадати про впровадження комп’ютерів, іншої техніки. Сьогодні комп’ютерна техніка вносить революцію в систему освіти всіх рівнів. Завдання розвивального навчання засобами ІКТ — першочергове на порядку денному. І тому ми повинні переорієнтувати навчальний процес не лише на засвоєння необхідних знань і, в кращому випадку, уміння відтворити їх на уроці чи на іспиті, а й на формування предметних і ключових компетентностей у того, хто навчається, здатностей самостійно аналізувати процеси, явища, які відбуваються в суспільстві і в живій природі, уміння на основі засвоєних знань опановувати методику, методологію їх постійного поповнення. Ми повинні створити в нашій державі культ — культ знань, культ освіти, за В. О. Сухомлинським, бо засвоєння знань, освіта стають у сучасному світі основною складовою способу життя сучасної людини. І лише за такої умови ми прокладемо шлях до більш щасливого життя в Україні, яке достатньо повно відповідатиме сутності українського народу, гідно представлятиме Українську державу і в Європі, і в світі.

Третє, на що слід звернути увагу, — це системний гуманний підхід В. О. Сухомлинського і до дитини, і до організації її життєдіяльності. Щодо першого, то в працях ученого ми знаходимо багато його висловів, обґрунтувань і описів практичної поведінки, коли він всебічно підходить до дитини: і в аспекті її розумових здібностей, і психічного, і фізичного стану. Він не розглядав дитину лише як учня, а ставився до нього як до гідної поваги і підтримки соціально-природної істоти. У нього дитина постає і як учень, і як син, і як онук, і як товариш, і як однокласник, і як трудівник, і як патріот, і як громадянин. Сьогодні нас особливо цікавить такий аспект, як дитина і суспільство, адже наше завдання, а ще більше — всього суспільства, — створити таку атмосферу, яка б спонукала кожну людину, а особливо дитину, до самостійного засвоєння знань. У цьому аспекті позитивні зрушення вже є. Якщо у перші роки незалежності України в суспільстві панувала „психологія кіоску”, психологія легкого і швидкого заробітку без уявлення про те, що це абсолютна тимчасовість, то сьогодні у нашій державі постійно зростає конкурс охочих вступити до вищих навчальних закладів. Це надзвичайно важливе свідчення зміни ставлення до освіти. Це, може, навіть більш важливо, ніж зрушення в економічній сфері, хоча тут все взаємопов’язано, і не слід протиставляти ці речі. Але, безперечно, що у суспільстві починають все більше утверджуватись реалістичні цінності, і серед цих цінностей перше місце повинні посісти цінність знання, цінність освіти, цінність кожної людини.

У ціннісному й системному підході до дитини ми ставимо на перше місце її гуманістичну складову як систему світоглядних орієнтацій, центром яких постає людина (дитина). Гуманістична складова є засадничою у формуванні загальнолюдських цінностей, цивілізаційних вимірів і стандартів якості життя. У сучасній гуманістичній концепції від

В.О. Сухомлинського ми приймаємо ідею милосердного й дбайливого ставлення до дітей та молоді, позбавлених можливості жити повноцінно через порушення фізичного й психічного розвитку, втрату сім’ї. Сьогодні розвиток спеціальної освіти для дітей з особливими потребами починає поєднуватися із розвитком інклюзивної освіти, спрямованим на забезпечення якісної освіти, методико-соціальної реабілітації, інтеграції в суспільство дітей, які потребують особливої уваги від суспільства, як рівних серед рівних. Адже по тому, як ставиться суспільство до таких дітей, оцінюють у світі його демократизм.

Освітяни повинні намагатися максимально педагогізувати суспільство, педагогізувати сім ’ю, з тим щоб забезпечити педагогічно грамотне, турботливе ставлення батьків до дітей, адже в сім’ї дитина абсолютно незахищена, і лише відповідальне батьківство допоможе зробити цей захист. Тільки підвищення педагогічної культури, розуміння дитини, гуманізація стосунків батьків і дітей дозволить створити сприятливі умови для розвитку дитини в кожній сім’ї та, відповідно, у школі.

Четверте, на що хотілось би звернути увагу, це — середовищний підхід В. О. Сухомлинського до освіти дітей як комплексу взаємопов’язаних компонентів, а не просто як сукупність частин, що їх оточують.

Сухомлинський зараховував до нього і найближчий до дитини світ — школа, клас, учитель, батьки, і віддалений у часі і просторі — село (місто), країна, природа, світ праці, культурно-історичні реалії.

Багатоаспектність, мінливість і плинність сьогоднішньої реальності, її багатоманітність і змінність, з якими сьогодні комунікує і підростаюча, і доросла особистість, вимагають лише і тільки середовищного підходу, який можна підрозділити на: соціосферу, психосферу, екосферу. З кожним днем все більшого значення набуває віртуальна сфера, куди входять телекомунікаційні технології, тобто віртуальна комунікація.

Концепція сучасної освіти має передбачати розвиток компетентностей учнів, студентів у всіх цих середовищах, у всіх цих сферах. І ми, педагоги, маємо так побудувати освітньо-виховний процес, щоб навчити їх володіти засобами, адекватними цим середовищам, навчити взаємодіям, „розмовляти” з ними відповідно до вікових та індивідуальних особливостей дитини.

У Національній академії педагогічних наук здійснюються методологічно обґрунтовані дослідження цілісного підходу до дитини, розроблення інноваційних методик, що забезпечують реалізацію цього завдання на засадах гуманістичної дитиноцентрованої педагогіки. Над цим працюють інститути педагогіки, проблем виховання, спеціальної педагогіки, інститути психології, соціально-політичної психології, інститути педагогічної освіти та освіти дорослих, засобів навчання, інститути вищої, професійно-технічної освіти.

У своєму науковому пошуку науковці Академії, а також педагоги-дослідники й позаінституціональної приналежності до неї з усієї України, у своїй науковій діяльності звертаються до ідей В. О. Сухомлинського. Свідченням цього є представлена монографія, у якій зібрано статті провідних вчених України, де вони міркують, зіставляють свої ідеї, роздумують над різними аспектами освіти і виховання дітей і молоді крізь призму ідей В. О. Сухомлинського. Як бачимо, цей процес поширюється й поглиблюється, завдяки чому нам відкриваються нові теми й проблеми, нові виклики і в сучасних пошуках, і, відповідно, у спадщині педагога. І я переконаний, що в прийдешні роки ми будемо розвивати українську педагогічну науку і практику разом з нашим сучасником Василем Олександровичем Сухомлинським.

В.      О. Сухомлинський — українець, і його спадщина є насамперед надбанням України, але його творчість належить людству. Так, твори педагога перекладають, читають і вивчають у багатьох країнах світу. Прихильники його ідей об’єднуються в організації, товариства, що носять його ім’я. У своїй діяльності вони поглиблено вивчають, популяризують ідеї педагога, розвивають їх у сучасних умовах, проводять конференції, читання й за їх результатами видають матеріали, збірники, присвячені широкому спектру актуальних тем і проблем. До цих організацій належить перш за все Всеукраїнська асоціція Василя Сухомлинського, а також Міжнародне товариство послідовників

В.      О. Сухомлинського (Німеччина), Уральська асоціація імені В. О. Сухомлинського (Росія). Дуже приємно, що у Китаї, де самого педагога дуже високо поціновують, створено Всекитайське товариство прихильників В. О. Сухомлинського, досліджується його спадщина, працюють школи за системою Сухомлинського.

Маючи такі основи в педагогіці, які представлені ім’ям і творчістю В. О. Сухомлинського, ми зможемо підняти нашу Українську державу на той рівень розвитку, якого заслуговує наш трудолюбивий, мудрий і освічений народ.